Ти єдиний, кого я хочу бачити (2022)

Я чомусь дуже плакала. Я напевно дуже памʼятаю оці відчуття закінчення школи. Я в 17 років їхала з міста навчатися в інше місто і здавалося, що все це життя шкільне позаду, домівка, друзі, моє місто все позаду. Мене тоді зрадила перша симпатія, бо пішла до моєї подруги, тому я дуже раділа, що то все в минулому і я поїду до нових людей і життя. А тепер я шкодую і дуже сумую за тим життям і містом. Не сумую за тією людиною, я її мало знала і вона точно не вартувала того, проте за відчуттям того літа і всього такого, то я дуже сумую. Але ми всі дорослішаємо. Це нормально. То ж мені і сумно, бо в моїй уяві продовження цієї історії точно сумне. Їх життя розходиться і лише теплота того часу залишаєься з ними. Проте це напевно і хепі енд, бо вони відчувають сум за тим, що минає і це добре. Бо більшість підлітків цього не помічають. Думають, що так буде завжди, але насправді - ні.